Доня Соломія - сенс життя для Едуарда Пінчука

Десь через тиждень після повернення додому до Едуарда Пінчука, обпаленого війною, з понівеченим тілом і зраненою до крові душею, доля нарешті змилостивилася: дружина подарувала йому доню. З’явився новий сенс його буття. І бажання жити на повну, творити і діяти, відновлювати втрачене.

Тепер з колиски до нього усміхнулося крихітне щастя. І він став відповідальним за це ніжне творіння кохання, відсунувши подалі свої особисті проблеми, болі, страждання.

Але, як кажуть сивочолі за віком і пережитим ветерани, війна вже ніколи не відпускає від себе тих, хто хоч раз дивився смерті в очі. Вона приходить у снах, нагадує ниттям «на погоду» тілесних ран, розриває душу на шматки сумнівами і втратами.

Певно, не став винятком і Едуард Пінчук – снайпер, який повернувся з «пекла» на Донбасі, залишивши там частину себе в серцях бойових побратимів, які й нині під прицілом ворога. І, мабуть, тільки беручи на руки своє продовження, спершу «загорнуте туго в пелюшки», а тепер радіючи милому лепетанню підростаючої доні, він стає тим колишнім, довоєнним Едиком – майстром спорту з біатлону, влучним стрільцем, відмінним лижником, професійним правоохоронцем - чесним, вірним присязі офіцером, а ще добрим і щирим, сумлінним і співчутливим сином, коханим, другом.

І, мабуть, Едуарду Івановичу є що згадати і розповісти про те довоєнне життя, про успіхи і перемоги, про мрії і бажання, але війна внесла свої корективи. І тепер у нього беруть інтерв’ю, і він розповідає про себе на війні - якось спокійно й відсторонено, наче мова йде про абстрактного героя з роману. Не обминає й випадок, як з ворогом зустрівся віч-на-віч.

Ось як його описав у нарисі про Едуарда Пінчука «Розповідь снайпера» у новій книзі «Дороги війни» Сергій Макарчук: «Під час зачистки терміналу (йдеться про Донецький аеропорт) Едуард зайшов до однієї з кімнат. Від несподіванки зупинився, як укопаний. Біля вікна стояв величезний бородатий бойовик. Виявилося, майже як у поганому фільмі, що і в одного, і в іншого закінчилися патрони. Бойовик миттєво вихопив ніж і почав повільно рухатися до Пінчука. І тут, як блискавка, думка: «У мене ж підствольник». Мить – і граната з підствольника з відстані 10 метрів викинула незваного гостя у вікно». Уранці Едуард підібрав погнутий ніж. На пам’ять.

- Тепер, - сміється Едуард, - ріжу ним бурячки для домашньої живності.

Цей та інші епізоди з бойових буднів Едуарда Пінчука увійшли до вже згаданої книги «Дороги війни», яку наприкінці січня було репрезентовано у Миколаївському палаці культури головного управління Національної поліції. Окремими блоками до книги включено фотоматеріали, надані бійцями ЗСУ та волонтерами. До видання також увійшли дані про учасників АТО, відзначених посмертно державними нагородами.

На цьому заході серед почесних гостей був і один з героїв видання наш земляк – депутат Сумської обласної ради, людина з активною життєвою позицією – Едуард Пінчук. У Миколаєві у нього чимало друзів-побратимів, з якими на війні ділив, як кажуть, окраєць хліба й останню цигарку. І зустрічаються вже не вперше і не випадково саме наприкінці січня, бо для багатьох східних фронтовиків - ветеранів 79 десантно-штурмової бригади (ДШБ) - особливо пам’ятне 24 січня – день, коли витримали запеклий бій, де втратили своїх бойових соратників, і коли для багатьох почався відлік нового життя. Збираючись разом, не можуть позбавитися переживань, викликаних усвідомленням несправедливості й провини, що вони живі, нехай часто й не зовсім здорові, а інші вже не радітимуть сонцю, а їхні рідні відтепер назавжди в жалобі. І згадують, згадують...

5 вересня 2014 року під Волновахою у жорстокому бою Едуарда було поранено. Десантники тримали позиції під містом, забезпечуючи вихід нацгвардійців з оточення. Під час бою БТР, де перебував Едуард Пінчук, підбили. А далі - тільки темрява. І навіть тепер, коли час мав би стерти з пам’яті той моторошний день, у снах він бачить себе, пораненого. напівживого, з заюшеним кров’ю обличчям. Тоді його врятувало тільки чудо – куля пройшла по дотичній, не зачепивши життєво-важливі органи.

Після поранення і лікування в Краматорському госпіталеві, солдат знову на передовій. Тільки віднині – він снайпер. Свою гвинтівку ще 1990 року випуску самотужки довів до бойового стану і почав справжню роботу. А вона у нього – сказати складна, нічого не сказати. Потрібно було навчитися маскуватися, непомітно пересуватися, пристрілювати дистанцію. Дещо допоміг досвід, набутий у біатлоні. Хоча різниця між спортом і бойовим завданням – колосальна! Уже на «гражданці» зайшов якось у тир і попросив 4 патрони і 3 запалені свічки. «Хоч в одну попадеш?» - іронічно захіхікали присутні. Влучив у всі!

- Снайпери – люди особливі. Вони – в одній особі – розвідники, корегувальники артилерії та авіації, радники командира розвідувального підрозділу. Тож, потрапивши, не дай Боже, в полон їх, як кажуть, таких ріжуть на ремені, - ділиться думками Едуард, а на обличчі жодної емоції.

Невже так зачерствів душею? Звикся зі страхом, болем, гіркотою втрат?

- Людина звикає до всього, прилаштовується, - наче читає мої думки Едуард, - і минуле для мене відтепер, просто наче страшні кадри документального кіно про війну. Колись подивився фільм «Сталінград». Вибухи, дим, крики, стогін... Щось подібне пережив і я уже на сучасній і такій дурній війні.

А тих «кадрів» серед грозових буднів солдата було чимало. То по голому полі проповз і знищив ворожого снайпера, то разом з побратимами зачистив ліве крило нового терміналу Донецького аеропорту, то влучним пострілом дістав кулеметника, за яким спостерігав 4 дні, то узяв участь у боях на околицях Водяного... Усе те живе в уяві, не відпускає, будить ночами, кличе.

Але життя триває. І хто знає, як би воно склалося у Едуарда Пінчука, якби не подарунок долі – маленька зірочка, ясне сонечко, квіточка, його принцеса. Про неї, ще ненароджену, мріяв у вільні хвилини на війні, щодня раз чи двічі телефонуючи дружині, розпитував, як вони там, і обов’язково обіцяв повернутися живим. Тож саме Соломійці судилося розтопити крижане серце солдата, реанімувати до мирного життя, подарувати осяйні хвилини радості і любові. Відтепер це сенс його існування, надія і сподівання. Залишається лише докласти максимум зусиль, аби її поставити на ноги, вивчити, забезпечити щасливе дитинство, подальші кроки.

Після війни у Едуарда особливе ставлення й до інших дітей. Саме про них думав, погоджуючись нещодавно на посаду директора комунальної установи Сумської обласної ради «Сумський обласний центр відпочинку, оздоровлення, туризму та військово-патріотичного виховання». Саме новій роботі віддає тепер чимало сил, знань, умінь, частину душевного тепла.

Про що нині мріє колишній снайпер? Каже, хоче мати ще одне маля.

- Сина?

- Ні, доню!

Може тому, що дівчатка несуть мир?!.

Наталія РОЗТОРГУЄВА

 

Також читайте:

Останнє оновлення на П'ятниця, 02 лютого 2018, 09:14

Електронні петиції

Документи облради

youtube twitter facebook google plus